Новини

«Фраудаторні правочини» або як захистити права кредитора в разі відчуження майна боржником

Конституція України та базові принципи судочинства визначають, що судове рішення в Україні є обов’язковим для виконання. Проте кожен хто розраховував на реалізацію цих принципів в реальному житті усвідомив, що реалії сьогодення полягають в тому, що виграш справи в суді та отримання рішення на свою користь, що набрало законної сили, не є гарантією відновлення порушеного права кредитора.
           Так, мова йде про кредитора, який отримавши рішення суду про стягнення заборгованості з боржника, розраховує на швидке його виконання, зокрема шляхом реалізації належного боржнику майна.
           Водночас, доволі часто виникають випадки, за яких кредитор після витрачених років на участь в судових засіданнях, отримання виконавчого листа, пред’явлення його до виконання після фактичного відкриття виконавчого провадження отримує від виконавця інформацію про відсутність у боржника будь-якого майна, на яке можливо звернути стягнення.
           Дійсно, українське законодавство має численні засоби, які недобросовісний боржник може використовувати як спосіб ухилення від виконання рішення суду, зокрема шляхом вчинення правочинів, які, перш за все, направлені на шкоду кредитора, тобто так звані «фраудаторні правочини».
           Так, Верховний Суд, розглядаючи справу №704/1410/18, в своїй постанові від 24 березня 2020 року зазначив, що будь-який правочин, вчинений боржником у період настання у нього зобов’язання із погашення заборгованості перед кредитором, внаслідок якого боржник перестає бути платоспроможним, має ставитися під сумнів у частині його добросовісності та набуває ознак фраудаторного правочину.
Фраудаторні правочини в українському законодавстві регулюються тільки в певних сферах, зокрема у банкрутстві (стаття 42 Кодексу України з процедур банкрутства), при неплатоспроможності банків (стаття 38 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб»), у виконавчому провадженні (частина четверта статті 9 Закону України «Про виконавче провадження»).
           Юридичний дефект таких правочинів, перш за все, полягає у відсутності реального настання правових наслідків від таких дій. Тобто мета, яку сторони такого правочину намагаються досягти, зводиться виключно до формування у третіх осіб хибного враження про вибуття майна з володіння, користування та розпорядження боржника, що, в свою чергу, забезпечить можливість збереження такого майна від звернення на нього стягнення в рахунок погашення боргу.
           Внутрішня воля сторін фраудаторного правочину не відповідає її фактичному прояву, тобто обидві сторони правочину заздалегідь розуміють та усвідомлюють фіктивність такого правочину, та не бажають його дійсного виконання.
           До таких правочинів, зокрема, можна віднести класичне дарування власного майна на користь родича, проте боржник (як первісний власник) продовжує й надалі фактично володіти та користуватися таким майном майном.
           При цьому, цивільне законодавство не містить в собі норм, які б безумовно відносили такий юридичний дефект у вигляді фіктивного переходу права власності як безумовну підставу недійсності такого правочину.
           Реалії примусового виконання рішення зводяться до того, що органи виконавчої служби не завжди зацікавлені в реальному захисті прав кредитора шляхом задоволення його вимог. Більше того, навіть встановивши дійсний факт такої недобросовісної поведінки боржника звернення виконавця з поданням про притягнення такого боржника до кримінальної відповідальності в порядку статті 382 Кримінального кодексу України (умисне невиконання рішення суду) відбувається, як правило, в порядку виключення.
           Тобто, в разі настання таких обставин кредитор позбавлений можливості на відновлення своїх прав, забезпечення реального виконання рішення суду та будь-якого захисту з боку держави. В такому випадку виданий на виконання рішення суду виконавчий лист органами виконавчої служби буде повернутий стягувачу з формальним обґрунтуванням про те, що «у боржника відсутнє майно, на яке може бути звернено стягнення, а здійснені виконавцем відповідно до цього Закону заходи щодо розшуку такого майна виявилися безрезультатними».
           Водночас, для кредитора, який опинився у такому становищі, з урахуванням дійсного законодавства та сформованої на сьогоднішній день численної правозастосовчої практики з даного питання ситуація не є патовою.
           Відповідно до статті 202 Цивільного кодексу України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав і обов’язків.
Згідно статті 717 Цивільного кодексу України за договором дарування одна сторона (дарувальник) передає або зобов’язується передати в майбутньому другій стороні (обдаровуваному) безоплатно майно (дарунок) у власність.
Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним (частина п’ята статті 203 Цивільного кодексу України).
Частиною першою статті 234 Цивільного кодексу України визначено, що фіктивним є правочин, який вчинено без наміру створення правових наслідків, які обумовлювалися цим правочином.
           Таким чином, для визнання правочину фіктивним має передусім встановлюватися наявність умислу в усіх сторін правочину. При цьому необхідно враховувати, що саме по собі невиконання правочину сторонами не означає, що укладено фіктивний правочин. Якщо сторонами не вчинено будь-яких дій на виконання такого правочину, суд ухвалює рішення про визнання правочину недійсним без застосування будь-яких наслідків.
Отже, основними ознаками фіктивного правочину є: уведення в оману (до або в момент укладення угоди) іншого учасника або третьої особи щодо фактичних обставин правочину або дійсних намірів учасників; свідомий намір невиконання зобов’язань договору; приховування справжніх намірів учасників правочину.
Укладення договору, який за своїм змістом суперечить вимогам закону, оскільки не спрямований на реальне настання обумовлених ним правових наслідків, є порушенням частин першої та третьої статті 203 Цивільного кодексу України, що в свою чергу, за правилами статті 215 Цивільного кодексу, є підставою для визнання його недійсним відповідно до статті 234 Цивільного кодексу.
Згідно із статтею 13 Цивільного кодексу при здійсненні своїх прав особа зобов’язана утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб, завдати шкоди довкіллю або культурній спадщині. Не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах.
Цивільно-правовий договір (у тому числі й договір дарування) не може використовуватися учасниками цивільних відносин для уникнення сплати боргу або виконання судового рішення (у тому числі вироку).
Далі буде.

Андрій Любарець - Адвокат АО Legal Guaranties, Кандидат юридичних наук
Made on
Tilda