Новини
Новини

Застава у кримінальному проваджені. Проблемні аспекти повернення застави.


Запровадження застави, як запобіжного заходу є прикладом імплементації у національне законодавство ст. 5 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод, якою також визначено, що звільнення особи з-під варти може буди обумовлене гарантіями з'явитися на судове засідання. 
Визначення застави, як запобіжного заходу кримінального провадження, міститься у                      ч. 1 ст. 182 КПК України, та полягає у внесенні коштів у грошовій одиниці України на спеціальний рахунок, визначений в порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України, з метою забезпечення виконання підозрюваним, обвинуваченим покладених на нього обов’язків, під умовою звернення внесених коштів у доход держави в разі невиконання цих обов’язків.
           У випадку обрання судом запобіжного заходу у вигляді застави, грошові кошти, у визначеному судом розмірі, підлягають внесенню як самим підозрюваним, обвинуваченим, так і іншою фізичною або юридичною особою (заставодавцем) на спеціальний рахунок, визначений в порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.
           Особливість застави полягає в першу чергу у грошовому забезпеченні виконання підозрюваного або обвинуваченого обов’язків та спонукання до дотримання належної процесуальної поведінки на строк не більше двох місяців під загрозою звернення стягнення коштів в дохід держави.
           Частина 7 ст. 194 КПК України, наділяє прокурора правом на звернення до суду із клопотанням про продовження строку покладених обов’язків.
           Здавалося б усе доволі просто: сутність застави – забезпечення виконання обов’язків, які встановлюються не більше як на два місяці; загроза звернення застави у дохід держави перестає існувати після спливу строку покладених на особу обов’язків ухвалою про застосування застави, якщо прокурор не заявив про продовження такого строку.
Логічним є висновок, що по закінченню двох місяців з моменту визначення застави, якщо від прокурора не надійшло клопотання про продовження строку дії покладених на підозрюваного, обвинуваченого обов’язків, застава підлягає поверненню, через фактичну нелогічність утримання коштів на спеціальному рахунку, у зв’язку із відсутністю правової можливості їх звернення в дохід держави.
           На практиці, реєстр судових рішень майже не містить ухвал про продовження покладених на підозрюваного або обвинуваченого обов’язків, постановлених за результатами розгляду заяви прокурора. В свою чергу суди, у абсолютній більшості, відмовляють у задоволенні клопотань сторони захисту, або заставодавця про повернення застави. Свою відмову зазвичай обґрунтовують безстроковістю застави.
Як правило, правове обґрунтування такої позиції супроводжується посиланням на аналіз              ст. 182 КПК України, а також ч. 7 ст. 194 КПК України, якою встановлено, що після закінчення строку, в тому числі продовженого, на який на підозрюваного, обвинуваченого були покладені відповідні обов’язки, ухвала про застосування запобіжного заходу припиняє свою дію тільки в частині покладених обов’язків.
Нажаль, це невичерпний перелік складнощів, які можуть спідкати заставодавця в процесі повернення застави. Нерідкі випадки, коли слідчим суддею повертається клопотання захисника/представника або заставодавця посилаючись на відсутність чіткої правової регламентації повноважень слідчого судді на вирішення питання про повернення застави, або висновок, що питання про повернення застави може бути вирішена лише в момент ухвалення вироку.
Варто визнати, що серед чинного КПК значно легше віднайти норми, які обґрунтовують позицію про відмову в поверненні застави: відсутність визначення строку застави, як запобіжного заходу; закінчення строку покладення на підозрюваного/обвинуваченого обов’язків спричиняє припинення дії ухвали тільки в цій частині.
Прихильники позиці безстроковості застави зазначають про виправданість, або як мінімум не критичність такого підходу, виходячи із логіки: 1. гроші на державному рахунку та держава гарантує їх повернення, при дотриманні «певних процедур», 2. від підозрюваного або обвинуваченого лише вимагається дотримуватися вимог, що до нього ставляться.
Проте з такими висновками погодитися неможна, через відсутності серед наведених положень чіткого механізму регулювання повернення застави, в чому, на мою думку, полягає ключова проблема даного питання. Законодавцем, фактично упущено ряд важливих чинників, які у комплексній оцінці даного питання мають суттєве значення.
Відповідно до ст. 8 Кримінального процесуального кодексу України, кримінальне провадження здійснюється з додержанням принципу верховенства права, відповідно до якого людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави.
До повноважень слідчого судді належить здійснення у порядку, передбаченому цим Кодексом, судового контролю за дотриманням прав, свобод та інтересів осіб у кримінальному провадженні.
За своєю суттю будь-яке забезпечення кримінального провадження, в тому числі у вигляді застави, є актом легітимного обмеження особи у її конституційних правах. У випадку застосування застави, предмет обмеження: право володіти, користуватися і розпорядження своєю власністю – грошовими коштами (стаття 43 Конституції України).
Стаття 1 першого Протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод відзначає, що кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном.
Конституційний суд України у своєму рішенні від 8 квітня 2015 року № 3-рп/2015, наголосив, що обмеження конституційних прав і свобод можливе при суворій відповідності: легітимної мети; суспільної необхідності досягнення цієї мети; пропорційності та обґрунтованості.
Конституційний Суд України у Рішенні від 29.06.2010 №17-рп/2010, зокрема, вказав, що одним із елементів конституційного принципу верховенства права є принцип правової визначеності у якому стверджується, що обмеження прав людини та громадянина і втілення цих обмежень на практиці допустиме лише за умови забезпечення передбачуваності застосування правових норм, встановлюваних такими обмеженнями; обмеження будь-якого права повинне базуватися на критеріях, які дадуть змогу особі відокремлювати правомірну поведінку від протиправної.
Принцип верховенства права у кримінальному провадженні застосовується з урахуванням практики Європейського суду з прав людини. Наведені висновки Конституційного суду України знаходять своє відображення у чисельних рішеннях Європейського суду з прав людини, серед яких:
У рішення у справі «Формер Кінг з Греції та інші проти Греції» Європейський суд з прав людини відзначив, що першим і найголовнішим правилом ст.1 Першого протоколу є те, що будь-яке втручання державних органів у право на мирне володіння майном має бути законним і повинно переслідувати легітимну мету "в інтересах суспільства". Будь-яке втручання також повинно бути пропорційним по відношенню до переслідуваної мети. Іншими словами, має бути забезпечено "справедливий баланс" між загальними інтересами суспільства та обов'язком захисту основоположних прав конкретної особи. Необхідного балансу не буде досягнуто, якщо на відповідну особу або осіб буде покладено особистий та надмірний тягар.
Також у п. 54 рішення у справі "Стіл та інші проти Сполученого Королівства" Європейський суд з прав людини наголошує, що Конвенція вимагає, щоб усе право (писане чи неписане) було достатньо чітким, щоб дозволити громадянинові, якщо виникне потреба з належною порадою, передбачати певною мірою, за певних обставин наслідки, які може спричинити певна дія.
З вищенаведеного слідує недопущення ототожнення недостатньої правової регламентації із необхідністю обмеження осіб у своїх правах. Не висвітлення строку дії застави як запобіжного заходу не є підставою для обмеження особи у праві вільно розпоряджатися своїми активами, за умови коли така необхідність не викликана легітимною метою: забезпеченням виконання покладених обов’язків або майнових стягнень.
Проте доволі часто виникає ситуація, коли термін обов’язків, покладених на підозрюваного або обвинуваченого закінчився, однак заставодавець не може повернути кошти внаслідок чого фактично стає особою, по відношенню до якої застосовано процесуальний примус.
На даний час, тенденцій до покращення ситуації не спостерігається. Єдиним дієвим способом повернути заставу у триваючому кримінальному провадженні залишається зміна запобіжного заходу на особисте зобов’язання, що призводить до додаткових та невиправданих витрат часового ресурсу усіх сторін кримінального провадження та суду.
Очевидним розв’язанням правової невизначеності може бути запровадження чіткого правового регулювання повернення застави, з урахуванням усіх аспектів, таких як: матеріального стану особи, яка внесла заставу; заподіяної шкоди; цивільного позову; процесуальних витрат. Тільки це дасть можливість оптимально досягти легітимної мети з мінімальним втручанням у реалізацію відповідного права і не порушувати його сутнісний зміст,  про що також наголосив Конституційний суд України, у своєму рішенні від 8 квітня 2015 року № 3-рп/2015.

Made on
Tilda